Уктам Мукумов – український господарник узбецького походження
Армія, мова, віра… Саме ці слова ще задовго до їх поєднання у відоме політичне гасло суттєво вплинули на світосприйняття Уктама Хамідовича Мукумова. Це і вирізняє його з-поміж односельців у Щасливому, куди занесла його доля – аж за чотири тисячі кілометрів від батьківського дому, що в передмісті Самарканда в Узбекистані.
Малим його жартома називали «аґроном», бо залюбки допомагав матері на городі, а «вченим агрономом» він став після закінчення в Києві Української сільськогосподарської академії. Швидко піднявся кар’єрними сходами від шофера до директора радгоспу «Бортничі» й керівника консервного заводу в Щасливому.
Мій співрозмовник, колишній заступник Щасливського сільського голови, а нині начальник відділу постачання та господарювання Пристоличної сільської ради – людина не лише з цікавою біографією, а й завидними якостями лідера й господарника. Він понад 30 років живе і працює в Щасливому. Його особиста історія варта уваги й поваги. Можна й мемуари писати…
Сьогодні у свої 60+ голова інтернаціональної сім’ї та шанований на Бориспільщині фахівець зізнається, що, озираючись назад, нічого не хотів би змінювати, бо всі сфери його життя наповнені змістом.
Оксана Кобзар, фото автора та з сімейного архіву
Армія і рубінове кохання
Виходець із багатодітної родини – він третя дитина з-поміж 12 братів і сестер – у 1978-ому пішов до армії. Красень-узбек потрапив у Чехословаччину. Залишився за контрактом, відслужив шість років. Один із переломних для нього моментів перебування за кордоном – це знайомство з юною Лідою.
«Симпатична українка з Вінниччини приїхала працювати до військової частини фармацевтом, оселилася на одному поверсі зі мною. Було достатньо погляду, щоб сподобатися одне одному. Національність для мене не має значення. Спалахнула любов. Одружилися. У консульстві в Братиславі нас розписали. Згодом народилася і донька», – згадує співрозмовник.
Своїм прикладом пара спростовує твердження сучасних психологів, що нібито «кохання живе три роки». Бо Уктам і Лідія разом майже 40 щасливих літ у любові й злагоді, а в лютому 2022 року в них рубінове весілля.
«Що подаруєте дружині на ювілей?» – запитую. «Ще не отримав замовлення. Що скаже, те й куплю. Повезу, нехай вибере сама», – просто і правильно відповідає люблячий чоловік. Респект!
Мова
Уктам Хамідович – поліглот і «громадянин світу».
«У п’ять років я знав російську. Із мамою, іранкою, розмовляв іранською, а з татом говорив таджицькою. Батьки між собою спілкувалися узбецькою. Ще знаю споріднені мови – казахську й азербайджанську, а також татарську, бо неподалік від нас у Самарканді жили депортовані кримські татари. Розуміюся афганською. Вивчив словацьку в армії. А українську люблю як рідну», – говорить українською узбек Уктам Хамідович і додає по-узбецьки: Hammasi yaxshi bo’lsin, що перекладається – Нехай усе буде добре.
До речі, Уктам увійшов в історію сільгоспакадемії у Києві як студент, який на початку 90-х першим складав заліки і готував курсову українською, хоча на той час мешкав в Україні лише три роки. Згодом молодий чоловік із Середньої Азії успішно захистив і дипломну роботу українською, цим викликав щире захоплення у членів комісії.
Віра
Він – мусульманин, який сповідує іслам, але не ходить до мечеті. Дружина і діти – православні, хрещені й відвідують храми. Питання віросповідання для подружжя не було спірним, адже Бог єдиносущий. Уктама навіть брали за кума і хрещеного батька.
Їхня спільна з дружиною віра – сімейні цінності. Говорить, що найбільше його досягнення в житті – двоє дорослих дітей і поки що двоє чудових онуків. Донька і син живуть окремо, а внуки кожні вихідні залюбки проводять у Мукумових. За родинною традицією господар у вихідні куховарить сам, щоб дружина відпочила. До речі, купувати продукти – теж його «святий» обов’язок.
«І плов, і чебуреки, шашлики чи люля-кебаб – у мене всі національні страви смачні. У дружини завжди відмінний борщ, смачні вареники й голубці…», – розповідає Хамідович.
Рецептом узбецького плову не поділився, каже, що важливо одне – це вкладати душу в приготування, бо так навчив його батько.
«Синку, усе, що ти робиш, то роби з душею і добрим будь до людей, поступливим, бо схилену голову і меч не бере», – так мудро наставляв простий шофер із Узбекистану. Уктам дослухався…
І багато роботи
У 26 років він вступив до академії. Каже, хотів навчатися на юриста, але не було направлення. Обрав агрономію. На другому курсі влаштувався шофером на підміну в радгоспі «Бортничі». Кермував то вантажівкою, то автобусом, молоковозом чи водовозом. Мешкав із сім’єю у крихітній кімнатці в старому садочку, переобладнаному для гуртожитку в селі Гора.
Про успішну кар’єру розповідає коротко: «У 1990-му отримав квартиру в Щасливому. Тоді ж запропонували посаду бригадира по захисту рослин у плівкових теплицях. Невдовзі став керуючим агрономом, а далі – управляючим. Потім очолював місцевий консервний завод до початку 2000-их. Звідти пішов на посаду першого заступника директора, а потім і директора ВАТ «Племінний завод «Бортничі».
Уктам Хамідович згадує той економічно важкий період розпаду підприємства, коли у 2003-ому завод підлягав ліквідації, а елітну велику рогату худобу голшти?нської молочної породи новоявлені господарі змушували директора пустити на м’ясо за 1,032 грн за кг живої ваги. Дійних корів на той час було 4 тисячі голів, а ще молодняк, телята, бики…
«Колектив радгоспу налічував майже 2,5 тисячі людей, було до півтисячі одиниць техніки… Але після розпаду Союзу втратилися економічні зв’язки з іншими республіками… У нас зарплату перестали платити, у людей була повна невизначеність.. Підприємство швидко збанкрутувало», – згадує про часи руйнування радгоспу-мільйонера, який колись мав статус «всесоюзного» і 12 профільних відділків, займав територію від аеропорту «Бориспіль» до межі з містом Києвом і обробляв 1700 га сільгоспугідь, де нині столичний масив Позняки.
Розповідає, що у радгоспі функціонували три великі ферми в Горі, у Щасливому і Бортничах, була велика птахофабрика з інкубаторами; крім ВРХ вирощували баранів, свиней, діяв один із перших на Київщині тепличний комбінат, працював консервний завод, було налагоджено кормовиробництво – сьогодні тодішні масштаби діяльності радгоспу важко уявити, бо подібні сільськогосподарські підприємства за часи незалежності не вдалося створити, а Україна досі не використовує в достатній мірі власний аграрний потенціал, тому і не стала «годувальницею Європи».
Уктам Мукумов розповідає, що радгосп купував племінний скот в Англії, Бельгії та інших країнах Європи. Імпортований молодняк ВРХ із-за кордону доставляли до литовського Клайпеда, а звідти транспортували в Україну, на Київщину. Тут розводили і постачали поголів’я у республіки Радянського Союзу.
«У радгоспі працювали висококваліфіковані спеціалісти. А який зоотехнічний відділ був! Що тепер говорити… Процес банкрутства радгоспу від нас не залежав. Але господарство вивело «у люди» багатьох, і мене в тому числі. Із радгоспом почалося становлення села Щасливе», – вважає ексдиректор.
Хамідович теж доклав і докладає чимало професійних і особистісних зусиль до процесу розвитку громади. Місцеві шанують його, бо він – господарник, яких мало, і Людина з великої літери.
Тож hammasi yaxshi bo’lsin!
