A A A K K K
для людей із порушенням зору
ПРИСТОЛИЧНА СІЛЬСЬКА РАДА
Бориспільський район

Науковий потенціал Інституту розведення і генетики тварин імені М. В. Зубця НААН

Дата: 29.11.2021 07:24
Кількість переглядів: 427

Із нагоди Дня працівників сільського господарства, що відзначався 21 листопада, «Пристоличний вісник» зі старостою Василем Олійником завітали до головної установи науково-методичного центру «Розведення тварин», що здійснює виконання програми НААН «Розведення і генетика тварин», а також  координує наукові дослідження з питань селекційного розведення і генетики сільськогосподарських тварин в України і розташований у селі Чубинське, на вул. Погребняка, 1.

 З’ясувалося, що у типовому приміщенні радянського зразка, яке потребує ремонту, триває копітка результативна робота професіоналів, наукові успіхи і праці яких не поступаються досягненням їхніх колег-європейців. Щоправда, землякам бракує сільськогосподарської бази поряд, сучасного обладнання та й заробітна плата незавидна – 7-8 тис. грн оклад молодого вченого. І той очевидний факт, що тваринництво як галузь занепадає в Україні, не додає ентузіазму.

Але співробітники Інституту не скаржаться, наголошують, що наука завжди трималася і тримається на плечах істинних фанатів своєї справи, а в сфері генетики і розведення тварин – і поготів.

Оксана Кобзар, фото автора

Микола Григорович Порхун – в.о. директора Інституту, заслужений працівник сільського господарства України, кандидат сількогосподарських наук – виявився дуже приємним у спілкуванні, гостинно запропонував чай із цукерками й разом зі своїм колегою – головним науковим співробітником, доктором сількогосподарських наук України, членом-кореспондентом НААН Юрієм Васильовичем Вдовиченком – розповіли про нинішні реалії науковців і про діяльність Інституту. Потім керівник провів невелику екскурсію установою.

 

Микола Порхун: Інститут займається упровадженням нових розробок наших науковців у дослідних господарствах Національної академії наук України, що знаходяться по всій Україні – понад 70 господарств державної форми власності, що працюють за принципом госпрозрахунку. 

Розводимо і велику рогату худобу, і овець, і свиней, кролів, птицю – усі види сільгосптварин. Наприклад, одне з наших дослідних господарств виходить на рубіж 7 000 літрів молока – середня продуктивність корови по надоях – це високий результат. В Ізраїлі, до речі, показник – 12 тисяч літрів. Тож нам є куди рости…

Територія Інституту – 1,9 га. Цього достатньо. В одному нашому дослідному господарстві – 2, 400 га, іншому – 1,400 га, обидва є на Черкащині. Є й базові господарства в різних областях України, які ми координуємо, виїжджаємо туди, де працюють колеги.

Свого часу за участі наших співробітників були створені вітчизняні молочної та м’ясної породи ВРХ, зокрема – це українська чорно-ряба молочна, українська червоно-ряба молочна, волинська м’ясна, українська м’ясна, південна м’ясна та інші. Спеціалізовані породи створено на основі місцевої симентальської худоби з залученням кращого генофонду. Йдеться в основному про період з 90-х до 2010 року, і сьогодні ми продовжуємо селекційну роботу. Потрібно 20-30 років на створення породи. Селекція як наука базується на основах генетики. Тому цей процес триває безперервно, породи постійно вдосконалюються за різними показниками.

«Пристоличний вісник»: Українські породи ВРХ досі конкурентоздатні на європейському ринку?

Юрій Вдовиченко:  Звичайно. Якщо за часів Союзу вирощували худобу вітчизняних порід на 90%, то сьогодні – 60-70%. Продуктивність української ВРХ на європейському рівні. Звісно, нині на ринку падає попит на натуральну молочну продукцію та м’ясо, тому українці багато споживають виробів із вмістом сої, синтетичних домішок …

«ПВ»:  Вважаєте, що молочка з магазину не є натуральною?

Ю. В.: Не можу дати компетентну відповідь. Особисто купую молоко, сир і масло у місцевого виробника з Великої Олександрівки – жіночка тримає худобу. М’яса їм мало, вирощую птицю. Із кожним роком меншає охочих тримати присадибне господарство. Однак ще чималий відсоток молока і м’яса надходить до споживача від приватних господарств – думаю, відсотків 60%.

«ПВ»: Прикро, що держава не подбала про створення великих сількогосподарських підприємств, які функціонували за Союзу?

Ю. В.: Держава не створює сільгосппідприємства, а регулює. Сьогодні працюють холдинги, великі приватні підприємства. Однак ринки збуту продукції частково втрачені через війну з РФ, Україна експортує продукцію в країни Азії, Близького Сходу тощо. На підтримку держави ніхто не має розраховувати, у нас ринкові відносини.

«ПВ»: Держава фінансує Інститут?

М. П.: Ні, бюджетні надходження передбачені лише для науковців – фінансування зарплати здійснюється через Академію аграрних наук. Інституту цього недостатньо, доводиться самостійно забезпечувати зарплатою інших членів колективу, тож віднаходимо можливості заробляти. На оплату комунальних послуг теж потрібно заробити. Укладаємо госпдоговори з  господарствами інших інститутів на території України, також із племпідприємствами.

Ю. В.: До Інституту звертаються холдинги, які зацікавлені у поліпшенні генофонду сільгосптварин і економічній ефективності свого виробництва, ми надаємо наукові рекомендації.

М. П.: Наш Інститут був створений, щоб фахівці та науковці працювали на базі дослідного господарства академії у Великій Олександрівці, де функціонувало на той час потужне племгосподарство з великим поголів’ям дійного стада. Наше завдання полягало в підвищенні продуктивності ВРХ, свиней. У цьому напрямку Інститут також співпрацював із радгоспом «Бортничі». Від тих господарств уже нічого, на жаль, не залишилося.

Ю. В.: Сьогодні працюють інші господарства НААН у різних областях країни. У якій би формі власності не перебувало підприємство чи земля, попит на наукові розробки буде завжди.

«ПВ»: Нині український науковець відчуває важливість своєї праці й відповідне ставлення у суспільстві?

Ю. В.: У цивілізованих країнах світу долар, укладений в науку, дає найбільшу віддачу – 40%. В Україні по-іншому. Сьогодні аграрний бізнес поступово переходить у приватну власність. Ми зараз на перехідному етапі – уже немає соціалізму і капіталізм не побудували. Часи нелегкі, тому попит на наукову працю невисокий.

«ПВ»: Молодь іде в науку?

М. П.: Так. Щороку  в нас захищаються молоді співробітники – по 5-10 дисертацій. І докторські роботи захищаються. Молодь продовжує роботу своїх попередників. Цього року захистили молоді колеги 3 докторські дисертації та 6 кандидатських. Зі старої школи у нас працюють доктори наук, професори. Кадрами Інститут забезпечений.

«ПВ»: Яка зарплата у молодого науковця?

М. П.:  На сьогодні 7-8 тис грн.

«ПВ»: Отакої!

Ю. В.: У науку йдуть не гроші заробляти. Тут фанати! Так було завжди. Я теж після вишу працював  головним зоотехніком у колгоспі на Дніпропетровщині, але згодом зрозумів, що підвищенням продуктивності ВРХ займається наука. Пішов в аспірантуру, потім докторантуру, працював директором в Асканії Новій, є автором породи ВРХ південна м’ясна.  Найскладніші для українського науковця часи були у 90-ті роки.

Нашим колегам постійно надходять пропозиції щодо наукової роботи за кордоном. Мені п’ять пропозицій надійшло з РФ. Публікації наші відкриті, тому у світі й цікавляться українськими фахівцями.

«ПВ»: На якому рівні спів­праця з закордонними ко­легами?

М. П.: Постійно спів­працюємо з науковцями з Франції, Голландії, Австрії, Німеччини, Молдови… Років 9 тому приїжджали до нас зі США після доповіді представників України в Чикаго про використання наноматеріалів. Спілкуємося з китайськими колегами в напрямку птахівництва. Сьогодні у вільному доступі наукові роботи, статті у спеціалізованих виданнях. Щороку Інститут видає власні збірники. Науковий рівень в Україні високий, чого не скажеш про матеріально-технічну базу.  Подивіться на стан приміщення Інституту.

Наші науковці, які навчалися і працювали тут  в аспірантурі, наші кандидати і доктори наук нині затребувані в Америці, Європі, Китаї, де вони є висококваліфікованими спеціалістами почесного рівня.

Ю. В.: Співробітники Інституту є членами урядових комісій, учасниками фахових семінарів, нарад, є координація роботи з профільними міністерствами і відомствами держави.

«ПВ»: Який сьогоднішній рівень завантаженості Інституту? Чим унікальний Інститут?

Ю. В.: Ми готові працювати за районними й обласними профільними програмами, яких немає. Значно скоротилися і державні програми для сільського господарства. Ми могли б  організувати для мешканців Пристоличної громади, які тримають худобу, пункт штучного осіменіння ВРХ.

М. П.: До речі, у правому крилі  Інституту розташований  банк сперми, де зберігається генофонд кращих генотипів сільгосптварин України – бугаїв,  жеребців, кнурів, молоки риб. Матеріал зберігається у рідкому азоті -196 °C у відповідних сосудах – це технологія біоконсервації, що розроблена  свого часу українськими вченими. Є сперма, що зберігається з 60-х років. Цей матеріал для розведення застарів, бо втратив свою генетичну цінність, але для науково-дослідницької роботи цінний. Ми також зберігаємо методологію створення, формування і поліпшення наших культурних порід сільгосптварин – у цьому унікальність Інституту.

Ю. В.: Якщо щось трапиться із нашими культурними породами, то ми можемо їх відновити за рахунок нашого генофонду. 

До речі, той досвід, що світова наука досягла у розведенні й генетиці тварин, нині використовується для штучного запліднення та лікування безпліддя у жінок. Наука рухає світ, у неї немає кордонів і меж.

«ПВ»: Які найбільші потреби Інституту?

М. П.: Найперше нам потрібно дороговартісне обладнання закордонного виробництва і для лабораторій генетики для біотехнологічних досліджень. Необхідний ремонт приміщення – і зовні, і всередині. Ми зверталися неодноразово з пропозиціями, але поки що для потреб науки кошти виділяюся з державного бюджету за залишковим принципом. Однак ми сподіваємося на краще.

Із місцевою владою співпрацюємо через старосту Василя Олійника, який буває тут щотижня, проводить прийом громадян. Ми відкриті до діалогу.

Ю. В.: Наші співробітники працюють по всій Україні, але більшість проживає на території ОТГ. Від імені колег бажаємо успіхів у роботі керівництву Пристоличної сільської ради. Є побажання до влади усіх рівнів вирішити старі проблеми регіону – розвивати інфраструктуру сіл і вирішувати екологічну біду з каналізаційними стоками.

Також у кожному селі громади свої місцеві потреби. У селі Чубинське необхідно звести школу, а у Великій Олександрівці – садочок і супермаркет. Сподіваємося також, що покращиться благоустрій. Перші позитивні результати роботи уже помітно.


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь